Блатний на лінії вогню стор 14

буну дорівнювали, а насамперед, на начальника Школи особливого призначення комісара третього рангу Гаврилова.
Гаврилов, колишній розвідник, легендарна особистість, стояв по стійці смирно, приклавши долоню до скроні.
Передбачалося, що начальник ШОН НКВС після урочистого маршу виголосить промову, привітає колишніх курсантів, коли ті вишикуються перед трибуною.
Вишикувалися коробкою перед трибуною, завмерли колишні курсанти, приготувалися слухати.
Але не дочекалися ні промов, ні привітань.
П’ять днів відпочинку, товариші лейтенанти! рикнув Гаврилов. Козирнув і наостанок зійшов з невисокою трибуни надалі належить серйозна робота, сказав він вже поза трибуни, мимохідь.
Голосно сказав, щоб всі почули.
Коли все закінчилося, Воронцов затримався, сівши на пеньок неподалік від плацу. Ще не вірилось, в голові не укла-дывалось, що виснажлива навчання в Школі особливого призначення закінчилася.
І раптом захотілося побути одному, в стороні від того, що відбувається. І щоб нікого навколо… Нікого. Нехай ненадовго.
Не вийшло.
Підбіг Пашка Кройс.
— Лейтенант Воронцов, негоже ухилятися.
— Гоже.
— Може, й гоже, але ні на що не схоже! — розреготався Пашка.
В наметі на швидку руку спорудили стіл з-під снаряд-них ящиків, застелити брезентом.
Четверта група ШОН в повному складі закінчила школу. Єдина група, де обійшлося без відрахувань. У повному складі стали лейтенантами.
На столі горілка, закуска з кухні, гуртки замість склянок. Гомін, сміх. Ясна річ — радість з приводу закінчення школи так і переливається через край. У сусідніх наметах те ж саме відбувається. Дозволив Гаврилов колишнім курсантам наостанок розгулятися.
Костя, якого місяць тому Андрій ненароком розбив ніс, коли бій з дерев’яними ножами п’ять на п’ять в обмеженому просторі відпрацьовували, в кварту горілки йому налив, під-блимнув. Костя і тоді нітрохи не образився. У навчальному бою все просто: свій — чужий, які можуть бути образи?
— Чого невеселий, Андрій, шкода розлучатися зі школою?
— Шкода!
Воронцов взяв кухоль, подивився навколо. Справжні пар-ні, орли, з такими бійцями можна і у вогонь і у оду. Без раз-думий!
— Скоро будемо бити ворога на його території! — гаркнув Кройс і проспівав, приосанившись:
Коли віддасть наказ товариш Сталін,
І перший маршал в бій нас поведе!
Підхопили, доспівали вроздріб хором.
Цокалися гуртками, розхлюпуючи горілку на брезент, на новенькі гімнастерки, під ноги.
«Так, напевно, і мій батько-білогвардієць взяття Новочер-касска з друзями відзначав», подумав Воронцов.
Ковтнув горілки і поставив кухоль.
Пити її і не було ніякого бажання, а тепер і зовсім перехотілося. Білі офіцери в атаманском палаці на-верняка не з кухлів пили.
Відкинувши підлоги, увірвався в намет старшина Дягелев, перш суворий, а тепер парубок, посмішка до вух.
— Струнко! — гримнув старшина зичним голосом, не гасячи. посмішку.
У відповідь пролунав дружний регіт.
Дягеля зустріли з радістю, протягнули кухоль.
— За вас, скоростиглі лейтенанти! — Старшина випив до дна і кинув кухоль під ноги. — Не з тієї посуду п’єте! Треба, щоб вщент після таких слів чарки під ногами розліталися.
—  Надолужимо!
— Як вам не просто так, а по справі. — Дягель посуровел. — Лейтенанти Кройс і Воронцов, на вихід. Майор Грознер… ска-жем так, запрошує вас до себе… На розправу.
— Йому що, більше випити нема з ким? — вишкірився Хома.

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code