Блатний на лінії вогню стор 80

— Так ніким. Під Полтавою, біля Диканьки, є таке село Опішня. На свинарнику працював. І перед голодним роком мене як раз і закликали. Пощастило.
— Давно в армії?
— Так семий годок вже пішов. Я до армії по-російськи і не говорив зовсім, і тільки на другий рік служби під Ха-баровском російську як слід освоїв. А то все хохлом кликали.
— Служба подобається?
— Нічого іншого не треба. Це якраз по мені.
— А як же без дівок обходишся?
— Так дівки завжди є. Це солдатам непросто, а мені все впору,
—? Ти стояв під дверима і підслуховував, коли ми з Фроло-вим розмовляли?
Слухав. Тому після і зрозумів про грибників. Якщо б не слухав, не зрозумів би.
— не Можна підслуховувати, старшина, особливо розмови старших за званням!
— Винен.
— На цей раз прощається, тим більше що зізнався та осо-знав. Заплави грибників.
— Годинних залишити?
— Так, нехай постоять. А ти поки машину подгони, скоро знадобиться, поїдемо на місце злочину.
— Дозвольте йти?
Дозволяю. Нікого близько до майстерні не підпускати. Нікого! Машину ти поведеш.
— Дозвольте йти, товаришу лейтенант!
Так дозволив вже.

ГЛАВА П’ЯТДЕСЯТ ПЕРША

З справами Стасова і Дрьомова Андрій уважно ознайомився ще засвітла. Серйозні бандити. Таким палець в рот не клади. Не аби хто, а з великої дороги, один іншого краше. І ніяких сумнівів не залишилося в тому, що саме вони укокошичи старшого лейтенанта НКВД і його шофера, валізу з деньга-ми прихопили, покойничков в кузов акуратно поклали. І намилилися. Чисто спрацьовано.
Коли грибники-бандити сіли на лавку біля стінки, Андрій показав сержантам рукою, щоб пішли.
Придивився.
Особи у бандитів на бандитські нітрохи не схожі. У одного й іншого високі лоби. Розумні, значить. З такими бандитами і розмова особливий.
— Що скажете? — запитав Воронцов, сівши навпроти на табуретку.
У відповідь мовчання. Тільки Стасов хотів про щось обмолвить-ся, рот відкрив і закрив.
— Не хочете говорити — і не треба. Тоді слухайте мене… тільки уважно слухайте. З этоц самої хвилини, якщо вам дорога життя, будете робити все, що я скажу, і ніяк інакше.
— Як накажете розуміти? поцікавився Дрьомов, вказівним пальцем почухавши брова..
— Та ніяк не накажу. У кращому випадку за п’ятдесят восьмий загудите. Але я думаю, такий випадок малоймовірний. Тут вас порубають на шматки, коли дізнаються, що ви створили.
— А що трапилося-то? Дрьомов поправляв пілотку.Нас заарештували, не пояснивши, за що, про що…
— Ніхто вас не заарештовував. Надали можливість подумати, тільки і всього.
— Подумали.
— От і добре, що подумали. На дурнів начебто не дуже схожі, значить, правильно подумали.
— Чого треба, лейтенант? Скажи прямо.
— Куди сховали валізу?
— Який… такий… валізу?
— Ось навіть як… — привітно посміхнувся Воронцов. — надалі не раджу задавати зайві питання — який такий чемодан і куди сховали… Мені це неприємно слухати. У мене і без того настрій сьогодні не дуже.
— Не треба лякати.
— А чого ти, Дрімота, нервуєш? Злякався адже, я бачу, що злякався. І не даремно злякався. Ви у мене доброволь-

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code